Еліфор 50 мг №28 таблетки

Інструкція

для медичного застосування лікарського засобу

ЕЛІФОР

(ELIFORE)

 

Склад:

діюча речовина: desvenlafaxine succinate;

1 таблетка пролонгованої дії містить десвенлафаксину сукцинат в кількості, еквівалентній 50 мг або 100 мг десвенлафаксину;

допоміжні речовини: целюлоза мікрокристалічна (Avicel PH102), целюлоза мікрокристалічна (Avicel PH105), тальк, магнію стеарат, гіпромелоза 2208, 100000 CR; для таблеток по 100 мг: Opadry^® II, 85F94527 (спирт полівініловий, макрогол, титану діоксид (Е 171), тальк, FD&C Yellow #6/Sunset Yellow FCF Aluminum Lake (Е 110), заліза оксид червоний (Е 172)); для таблеток по 50 мг: Opadry^® II, 85F94487 (спирт полівініловий, макрогол, титану діоксид (Е 171), тальк, заліза оксид жовтий (Е 172), заліза оксид червоний (Е 172)).

 

Лікарська форма. Таблетки пролонгованої дії.

Основні фізико-хімічні властивості:

таблетки по 50 мг: світло-рожеві квадратні таблетки, вкриті плівковою оболонкою, з тисненням «W» над «50» на плоскій стороні та у вигляді піраміди з іншої сторони;

таблетки по 100 мг: червонувато-оранжеві квадратні таблетки, вкриті плівковою оболонкою, з тисненням «W» над «100» на плоскій стороні та у вигляді піраміди з іншої сторони.

 

Фармакотерапевтична група. Антидепресанти. Код АТХ N06A X23.

 

Фармакологічні властивості.

Фармакодинаміка.

Точний механізм антидепресивної дії десвенлафаксину невідомий, однак є припущення, що він пов'язаний з потенціюванням серотоніну та норадреналіну в центральній нервовій системі за допомогою інгібування їх зворотного захоплення. Доклінічні дослідження продемонстрували, що десвенлафаксин є потужним і селективним інгібітором зворотного захоплення серотоніну та норадреналіну.

Десвенлафаксин не виявляв вираженої спорідненості до багатьох рецепторів, у тому числі мускарино-холінергічних, Н₁-гістамінергічних або α₁-адренергічних рецепторів in vitro. Десвенлафаксин також не проявляв чітко вираженої активності як інгібітор моноаміноксидази (МАО).

Фармакокінетика.

Фармакокінетика одноразової дози десвенлафаксину є лінійною і дозозалежною в діапазоні доз від 50 до 600 мг/добу. При застосуванні один раз на добу рівноважна концентрація у плазмі досягається протягом приблизно 4-5 днів. У рівноважній концентрації накопичення багаторазових доз десвенлафаксину є лінійним і передбачуваним, виходячи з фармакокінетичного профілю одноразової дози.

Всмоктування та розподіл

Абсолютна біодоступність Еліфору після перорального застосування становить близько 80 %.

Дослідження впливу прийому їжі під час застосування Еліфору в здорових суб'єктів натщесерце та після прийому їжі (їжа з високим вмістом жиру, від 800 до 1000 калорій) продемонстрували, що C_max десвенлафаксину збільшувалась приблизно на 16 % після прийому їжі, в той час як АUC були схожими. Ця відмінність не має клінічного значення, тому Еліфор можна застосовувати незалежно від прийому їжі (див. “Спосіб застосування та дози”).

Зв'язування десвенлафаксину з білками плазми низьке (30 %) і не залежить від концентрації лікарського засобу. Об’єм розподілу десвенлафаксину в рівноважній концентрації після внутрішньовенного введення становить 3,4 л/кг, що свідчить про розподіл у несудинні частини тіла.

Метаболізм і виведення

Десвенлафаксин насамперед метаболізується шляхом кон'югації (опосередкованого ізоформами уридин-5-дифосфату (УДФ)) і меншою мірою через окислювальний метаболізм. CYP3A4 є ізоферментом цитохрому Р450, що бере участь в окислювальному метаболізмі (N-деметилювання) десвенлафаксину. Метаболічний шлях CYP2D6 не задіяний, і після введення дози 100 мг фармакокінетика десвенлафаксину була схожою у пацієнтів із повільним та швидким метаболізмом CYP2D6. Приблизно 45 % десвенлафаксину виділяється в незміненому вигляді у сечу протягом 72 годин після перорального прийому. Приблизно 19 % введеної дози виводиться у вигляді глюкуронідного метаболіту і < 5 % у вигляді окислювального метаболіту (N,О-дидесметилвенлафаксин) у сечу.

Вік

У дослідженні серед здорових суб’єктів, які отримували дози до 300 мг, спостерігалось збільшення C_max приблизно на 32 % і збільшення AUC на 55 % у осіб віком понад 75 років (n=17) у порівнянні з суб'єктами віком від 18 до 45 років (n=16). Пацієнти віком від 65 до 75 років (n=15) не демонстрували змін C_max, але значення АUC у цієї вікової групи збільшувалось приблизно на 32 % порівняно зі значенням AUC у суб’єктів віком від 18 до 45 років (див. “Спосіб застосування та дози”).

Стать

Корегування дози залежно від статі не потрібне.

Раса

Корегування дози залежно від раси не потрібне.

Ниркова недостатність

У пацієнтів з порушенням функції нирок кліренс Еліфору був зниженим. У пацієнтів з тяжкою нирковою недостатністю (24-годинний КК < 30 мл/хв, формула Кокрофта–Голта) і термінальною стадією ниркової недостатності період напіввиведення значно подовжений, що збільшує вплив Еліфору, тому цим пацієнтам рекомендується корекція дози.

Печінкова недостатність

Середній період напіввиведення (t_1/2) змінювався від приблизно 10 годин у здорових пацієнтів і пацієнтів з легкими порушеннями функції печінки до 13 і 14 годин при середній і тяжкій печінковій недостатності відповідно. Рекомендована доза для пацієнтів з печінковою недостатністю становить 50 мг/добу. Збільшення дози вище 100 мг/добу не рекомендується (див. розділ “Спосіб застосування та дози” підрозділ “Застосування в особливих групах”).

 

Клінічні характеристики.

Показання.

Лікування великого депресивного розладу (ВДР).

 

Протипоказання.

-          Підвищена чутливість до десвенлафаксину сукцинату, венлафаксину гідрохлориду або до будь-яких допоміжних речовин у складі препарату Еліфор.

-          Одночасне застосування інгібіторів МАО або їх застосування протягом 7 днів після припинення лікування Еліфором. Застосування Еліфору протягом 14 днів після відміни інгібіторів МАО.

-          Одночасне лікування інгібіторами МАО, такими як лінезолід, або внутрішньовенна терапія метиленовим синім.

 

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій.

Інгібітори МАО

Не слід застосовувати інгібітори МАО, призначені для лікування психічних розладів, одночасно з десвенлафаксином або протягом 7 днів після припинення лікування десвенлафаксином. Не слід застосовувати десвенлафаксин протягом 14 днів після відміни інгібіторів МАО, призначених для лікування психічних розладів. Крім того, не слід розпочинати терапію десвенлафаксином пацієнтів, які проходять лікування лінезолідом або метиленовим синім для внутрішньовенного введення (див. “Спосіб застосування та дози”, “Протипоказання”, “Особливості застосування”).

Серотонінергічні засоби

Беручи до уваги механізм дії десвенлафаксину та можливість розвитку серотонінового синдрому, слід з обережністю застосовувати десвенлафаксин у комбінації з іншими препаратами, які можуть вплинути на системи серотонінергічних нейромедіаторів (див. “Спосіб застосування та дози”, “Протипоказання”, “Особливості застосування”).

Препарати, що впливають на гемостаз (наприклад, НПЗП, аспірин і варфарин)

Виділення серотоніну тромбоцитами відіграє важливу роль у гемостазі. Епідеміологічні дослідження “випадок-контроль” і когортні дослідження продемонстрували зв'язок між застосуванням психотропних препаратів, які впливають на зворотне захоплення серотоніну, і виникненням кровотеч у верхньому відділі шлунково-кишкового тракту. Ці дослідження також продемонстрували, що одночасне застосування НПЗП або аспірину може посилювати ризик кровотечі. Повідомлялось про зміни ефекту антикоагулянтів, в тому числі підвищену кровоточивість, коли селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС) і селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну і норадреналіну (СІЗЗСН) застосовували одночасно з варфарином. Пацієнти, які отримують терапію варфарином, повинні перебувати під ретельним контролем на початку лікування та при відміні застосування Еліфору (див. “Особливості застосування”).

Здатність інших лікарських засобів впливати на десвенлафаксин

На підставі даних досліджень in vitro, не потрібно корегувати дози Еліфору при одночасному застосуванні з інгібіторами CYP3A4 і CYP1A1, 1A2, 2A6, 2D6, 2C8, 2C9, 2C19, 2E1 і транспортером Р-глікопротеїну. Клінічні дослідження не продемонстрували клінічно значущої фармакокінетичної взаємодії між Еліфором і сильними інгібіторами CYP3A4.

Здатність десвенлафаксину впливати на інші лікарські засоби

Десвенлафаксин в дозі 100 мг на добу не має клінічно значущого впливу на метаболізм CYP2D6. Субстрати, що в основному метаболізуються CYP2D6 (наприклад, дезипрамін, атомоксетин, декстрометорфан, метопролол, небіволол, перфеназин, толтеродин), слід призначати у вихідних дозах при одночасному застосуванні Еліфору 100 мг чи менше або при відміні застосування Еліфору. Слід зменшувати дозу цих субстратів наполовину при одночасному застосуванні з 400 мг Еліфору.

Немає необхідності у додатковій корекції дози під час одночасного застосування субстратів CYP3A4, 1A2, 2A6, 2C8, 2C9 та ізоферментів 2C19 і транспортера Р-глікопротеїну. Клінічні дослідження продемонстрували відсутність клінічно значущої фармакокінетичної взаємодії між Еліфором і субстратами CYP3A4.

Десвенлафаксин (100 мг/добу) не має клінічно значущого впливу на тамоксифен та арипіпразол, сполуки, які метаболізуються шляхом поєднання обох ферментів CYP2D6 і CYP3A4.

Дослідження in vitro продемонстрували мінімальний інгібуючий ефект десвенлафаксину на ізофермент CYP2D6.

Десвенлафаксин не пригнічує та не стимулює ізофермент CYP3A4 in vitro.

Десвенлафаксин не пригнічує ізоферменти CYP1A2, 2A6, 2C8, 2C9, 2С19 і транспортер Р-глікопротеїну і не впливає на фармакокінетику препаратів, які є субстратами цих ізоферментів CYP і транспортера in vitro.

Інші лікарські засоби, що містять десвенлафаксин або венлафаксин

Слід уникати застосування Еліфору з іншими засобами, що містять десвенлафаксин або венлафаксин. Одночасне застосування Еліфору з іншими засобами, що містять десвенлафаксин або венлафаксин, збільшує рівень десвенлафаксину в крові та посилює дозозалежні побічні реакції (див. “Побічні реакції”).

Етанол

Еліфор не збільшує порушення психічних і моторних навичок, що викликані етанолом. Однак, як і під час прийому інших препаратів, що діють на центральну нервову систему, пацієнтам слід рекомендувати уникати прийому алкоголю під час застосування Еліфору.

Вплив лікарського засобу на результати лабораторних досліджень

Повідомлялось про хибнопозитивні імунологічні скринінгові аналізи сечі на фенциклідин та амфетамін у пацієнтів, які застосовують десвенлафаксин. Це пов'язано з відсутністю специфічності скринінг-тестів. Хибнопозитивні результати аналізів можна очікувати протягом декількох днів після припинення прийому десвенлафаксину. Підтвердні тести, такі як газова хроматографія/мас-спектрометрія, можуть відрізнити десвенлафаксин від фенциклідину і амфетаміну.

 

Особливості застосування.

Суїцидальні думки та поведінка у дітей, підлітків і молодих людей

Пацієнти з ВДР, як дорослі, так і діти, незалежно від того, застосовують вони антидепресанти чи ні, можуть зіткнутися з посиленням депресії, виникненням суїцидальних ідей і поведінки (суїцидальності) або незвичайними змінами у поведінці, і цей ризик може зберігатися до настання стійкої ремісії. Відомо, що депресія та деякі інші психічні розлади є факторами ризику самогубства; самі ці розлади є його чіткими передвісниками. Однак антидепресанти можуть відігравати певну роль у посиленні депресії та появі суїцидальності у деяких пацієнтів на ранніх етапах лікування. Узагальнені аналізи короткострокових плацебо-контрольованих досліджень антидепресантів (СІЗЗС та інших) продемонстрували, що ці препарати підвищують ризик суїцидальних думок і поведінки (суїцидальності) у дітей, підлітків і молодих людей (віком від 18 до 24 років) з ВДР та іншими психічними розладами. Короткострокові дослідження не показують збільшення ризику суїцидальності під час прийому антидепресантів порівняно з плацебо у дорослих віком від 24 років; спостерігалося зниження ризику суїцидальності під час прийому антидепресантів порівняно з плацебо у дорослих віком від 65 років.

Об'єднаний аналіз плацебо-контрольованих досліджень серед дітей та підлітків з ВДР, обсесивно-компульсивними розладами (ОКР) або іншими психічними розладами включав загалом 24 короткострокових дослідження 9 антидепресантів за участю більш ніж 4400 пацієнтів. Об'єднаний аналіз плацебо-контрольованих досліджень за участю дорослих з ВДР або іншими психічними розладами включав загалом 295 короткострокових досліджень (середня тривалість 2 місяці) 11 антидепресантів серед більш ніж 77 000 пацієнтів. Спостерігалися значні відмінності в ризику суїцидальності між препаратами, однак з тенденцією до збільшення за участю більш молодих пацієнтів майже в усіх досліджуваних препаратів. Спостерігалися відмінності абсолютного ризику суїцидальності серед різних показань; найвищий рівень спостерігався при ВДР. Проте відмінності у ризику (препарати в порівнянні з плацебо) були відносно стабільними у вікових групах і при різних показаннях. В жодному з педіатричних досліджень самогубств не сталося. Спостерігалися самогубства у дослідженнях серед дорослих, але кількість була недостатньою для будь-якого висновку про вплив препаратів на самогубства.

Невідомо, чи поширюється ризик суїцидальності на тривале застосування, тобто довше за кілька місяців. Однак, згідно з даними плацебо-контрольованих досліджень за участю дорослих пацієнтів з депресією, є істотні докази того, що застосування антидепресантів може відкласти рецидив депресії.

Стан усіх пацієнтів, які проходять лікування антидепресантами за будь-якими показаннями, слід належним чином контролювати та спостерігати за клінічним погіршенням, суїцидальністю та незвичними змінами у поведінці, особливо під час перших кількох місяців курсу лікування або під час зміни дози (збільшення або зниження).

Тривожність, збудження, панічні атаки, безсоння, дратівливість, ворожість, агресивність, імпульсивність, акатизія (психомоторне занепокоєння), гіпоманія та манія були зареєстровані у дорослих та дітей, які застосовували антидепресанти для лікування ВДР, а також за іншими показаннями, психіатричними та непсихіатричними. Хоча причинно-наслідковий зв'язок між появою таких симптомів і посиленням депресії та/або виникненням суїцидальних імпульсів встановлено не було, існують побоювання, що такі симптоми можуть бути передумовою виникнення суїцидальності.

Слід розглядати зміну терапевтичної схеми, включаючи можливу відміну застосування препарату, для пацієнтів, депресія яких постійно посилюється або у яких виникає суїцидальність чи симптоми, які можуть бути передвісниками посилення депресії або суїцидальності, особливо якщо ці симптоми є тяжкими, з різким початком або не спостерігалися у пацієнта до лікування.

Якщо було прийнято рішення припинити лікування, препарат слід відміняти, поступово знижуючи дозу, так швидко, як це можливо, але враховуючи, що різке припинення може бути пов'язано з певними симптомами (див. “Спосіб застосування та дози”).

Слід попереджати сім'ї та піклувальників пацієнтів, які застосовують антидепресанти та проходять лікування ВДР або інших захворювань, психіатричних та непсихіатричних, про необхідність спостерігати за пацієнтами щодо появи збудження, дратівливості, незвичних змін в поведінці та інших симптомів, описаних вище, а також появи суїцидальності і негайно повідомляти про такі симптоми медичних працівників.

Обстеження пацієнтів з метою виявлення біполярного розладу

Епізод ВДР може бути первісним симптомом біполярного розладу. Вважається (хоча це не встановлено в контрольованих дослідженнях), що лікування такого епізоду тільки антидепресантами може підвищувати ймовірність прискорення змішаного/маніакального епізоду у пацієнтів з ризиком розвитку біполярного розладу. Невідомо, чи демонструють описані вище симптоми ймовірність цього прискорення. Однак, до початку лікування антидепресантами слід проводити належне обстеження пацієнтів з симптомами депресії для визначення, чи є у них ризик біполярного розладу; таке обстеження повинно включати докладний психіатричний анамнез, включаючи історію самогубств у сім’ї, біполярні розлади і депресії. Слід зазначити, що Еліфор не застосовується в лікуванні біполярної депресії.

Серотоніновий синдром

Повідомлялося про розвиток серотонінового синдрому, потенційно небезпечного для життя, під час застосування СІЗЗCН і СІЗЗС, в тому числі Еліфору, окремо, але особливо під час одночасного застосування з іншими серотонінергічними препаратами (у тому числі триптани, трициклічні антидепресанти, фентаніл, літій, трамадол, триптофан, буспірон і звіробій), а також з препаратами, які знижують метаболізм серотоніну (зокрема, інгібітори MAO, які призначені для лікування психічних розладів, та інші, такі як лінезолід і метиленовий синій для внутрішньовенного застосування).

Симптоми серотонінового синдрому можуть включати зміни психічного стану (наприклад, збудження, галюцинації, марення і кома), вегетативну нестабільність (наприклад, тахікардія, коливання артеріального тиску, запаморочення, потовиділення, припливи, гіпертермія), нервово-м’язові симптоми (наприклад, тремор, ригідність, міоклонус, гіперрефлексія, порушення координації), судоми  та/або шлунково-кишкові симптоми (наприклад, нудота, блювання, діарея). Пацієнтів слід контролювати щодо виникнення серотонінового синдрому.

Одночасне застосування Еліфору з інгібіторами МАО, призначеними для лікування психічних розладів, протипоказане. Еліфор також не слід призначати пацієнтам, які проходять лікування інгібіторами МАО, такими як лінезолід або метиленовий синій для внутрішньовенного застосування. Усі повідомлення про метиленовий синій, які містили інформацію про шляхи введення, стосувались внутрішньовенного введення в діапазоні доз від 1 мг/кг до 8 мг/кг. Повідомлення про застосування метиленового синього іншими способами (наприклад, пероральні таблетки або місцеві ін'єкції) або у більш низьких дозах відсутні. Якщо є необхідність застосування інгібіторів МАО, таких як лінезолід або внутрішньовенний метиленовий синій, пацієнту, який застосовує Еліфор, слід відмінити застосування Еліфору до початку лікування інгібіторами МАО (див. “Протипоказання”, “Спосіб застосування та дози”).

Якщо одночасне застосування Еліфору з іншими серотонінергічними засобами, в тому числі триптанами, трициклічними антидепресантами, фентанілом, літієм, трамадолом, буспіроном, триптофаном і звіробоєм клінічно виправдане, пацієнти повинні бути проінформовані про можливе підвищення ризику серотонінового синдрому, зокрема на початку лікування та при збільшенні дози.

Лікування Еліфором з одночасним застосуванням серотонінергічних засобів слід негайно припинити при виникненні вищеописаних симптомів і розпочати відповідне симптоматичне лікування.

Підвищений кров'яний тиск

Пацієнти, які отримують Еліфор, повинні регулярно контролювати артеріальний тиск, оскільки збільшення артеріального тиску спостерігалося в клінічних дослідженнях (див. “Побічні реакції”). До початку лікування Еліфором слід встановити контроль над показниками артеріального тиску пацієнтам із артеріальною гіпертензією в анамнезі. Слід дотримуватись обережності при лікуванні хворих з уже наявною артеріальною гіпертензією, серцево-судинними та цереброваскулярними розладами, які можуть посилюватись з підвищенням артеріального тиску. Повідомлялося про випадки підвищеного артеріального тиску, що вимагали негайного лікування, під час застосування Еліфору.

Стійке підвищення кров'яного тиску може мати несприятливі наслідки. Для пацієнтів, які зазнають стійкого підвищення кров'яного тиску під час прийому Еліфору, слід розглянути доцільність зниження дози або припинення терапії (див. “Побічні реакції”).

Аномальні кровотечі

СІЗЗС та СІЗЗCН, в тому числі Еліфор, можуть збільшувати ризик кровотеч. Супутнє застосування аспірину, нестероїдних протизапальних препаратів, варфарину та інших антикоагулянтів може збільшувати цю небезпеку. Опис клінічних випадків та епідеміологічні дослідження (“випадок-контроль” і когортні дослідження) продемонстрували зв'язок між застосуванням препаратів, які впливають на зворотне захоплення серотоніну, і виникненням шлунково-кишкової кровотечі. Випадки кровотечі, пов'язані з СІЗЗС та СІЗЗCН, варіювалися від екхімозу, гематоми, носової кровотечі і петехії до кровотечі, небезпечної для життя. Пацієнти мають знати про ризик кровотечі, пов'язаний із супутнім застосуванням Еліфору і НПЗП, аспірину або інших препаратів, які впливають на коагуляцію або кровотечу.

Вузькокутова глаукома

Повідомлялося про мідріаз, асоційований із застосуванням Еліфору, тому слід моніторити стан пацієнтів із підвищеним внутрішньоочним тиском або з ризиком закритокутової глаукоми (вузькокутової глаукоми).

Активація манії/гіпоманії

У всіх дослідженнях фази 2 і фази 3 ВДР манії спостерігалися приблизно у 0,02 % пацієнтів, які отримували Еліфор. Активація манії/гіпоманії спостерігалася також у невеликої кількості пацієнтів з великим афективним розладом, які отримували інші зареєстровані антидепресанти. Як і всі інші антидепресанти, Еліфор слід застосовувати з обережністю пацієнтам з манією або гіпоманією в особистому або сімейному анамнезі.

Синдром відміни

Симптоми відміни оцінювали у систематичних і проспективних дослідженнях серед пацієнтів, які отримували Еліфор у ході клінічних досліджень ВДР. Раптове припинення або зниження дози було асоційоване з появою нових симптомів, які включають запаморочення, нудоту, головний біль, дратівливість, безсоння, діарею, тривожність, втому, аномальні сни і пітливість. Загалом, симптоми відміни були частішими у випадку більш тривалої терапії.

Під час застосування СІЗЗСН і СІЗЗС були отримані спонтанні повідомлення про побічні реакції, що виникали після відміни цих препаратів, особливо різкої, включаючи такі: дисфоричний настрій, дратівливість, збудження, запаморочення, розлади чутливості (наприклад, парестезії, такі як відчуття електричного струму), тривожність, сплутаність свідомості, головний біль, млявість, емоційна лабільність, безсоння, гіпоманія, шум у вухах і судоми. Хоча ці реакції, як правило, минали самостійно, були повідомлення про тяжкі симптоми відміни.

Слід контролювати ці симптоми у пацієнтів, які припиняють лікування Еліфором. Рекомендується поступове зниження дози замість різкого припинення, якщо це можливо. Якщо виникають нестерпні симптоми після зниження дози або припинення лікування, слід розглянути поновлення раніше призначеної дози. Згодом лікар може продовжувати зменшення дози, але більш поступово (див. “Спосіб застосування та дози”, “Побічні реакції”).

Судомні напади

Випадки судом були зареєстровані у передреєстраційних клінічних дослідженнях Еліфору. Системний аналіз дії Еліфору не проводили серед пацієнтів з епілепсією. Пацієнти з судомами в анамнезі були виключені з передреєстраційних клінічних досліджень. Еліфор слід призначати з обережністю пацієнтам з епілепсією.

Гіпонатріємія

Гіпонатріємія може виникати в результаті лікування СІЗЗС і СІЗЗСН, в тому числі Еліфором. У багатьох випадках гіпонатріємія є результатом синдрому невідповідної секреції антидіуретичного гормону. Випадки коли рівень натрію сироватки був би нижче 110 ммоль/л, не зареєстровані. Пацієнти літнього віку мають більший ризик розвитку гіпонатріємії під час лікування СІЗЗС і СІЗЗСН. Крім того, у пацієнтів, які застосовують сечогінні засоби, або при дегідратації з інших причин, ризик виникнення гіпонатріємії також підвищений (див. розділ “Спосіб застосування та дози” підрозділ “Застосування в особливих групах” та “Фармакологічні властивості”). Для пацієнтів з симптомами гіпонатріємії може потребуватися відміна Еліфору та проведення відповідних медичних заходів.

Симптоми гіпонатріємії включають: головний біль, труднощі з концентрацією уваги, погіршення пам'яті, сплутаність свідомості, слабкість і втрату рівноваги, що може призвести до падінь. Симптоми, пов'язані з більш тяжкими та/або гострими випадками, включали: галюцинації, непритомність, судоми, кому, зупинку дихання та смерть.

Інтерстиційна хвороба легенів та еозинофільна пневмонія

Рідко повідомлялось про виникнення інтерстиційної хвороби легенів і еозинофільної пневмонії, що були пов'язані із застосуванням венлафаксином (вихідна речовина Еліфору). Можливість цих побічних реакцій слід розглядати у пацієнтів, які застосовують Еліфор та звертаються з прогресуючою задишкою, кашлем або дискомфортом у грудях. Такі пацієнти мають проходити негайне медичне обстеження, також слід розглянути припинення лікування Еліфором.

Застосування пацієнтам літнього віку

З 4158 пацієнтів, які брали участь у передреєстраційних клінічних дослідженнях Еліфору, 6 % були віком від 65 років. В цілому, не спостерігалося відмінностей у показниках безпеки та ефективності між цими пацієнтами та пацієнтами молодшого віку, проте в короткострокових плацебо-контрольованих дослідженнях спостерігався вищий рівень систолічної ортостатичної гіпотонії у пацієнтів віком ≥ 65 років порівняно з пацієнтами віком < 65 років, які отримували Еліфор. Для пацієнтів літнього віку слід враховувати можливий обмежений нирковий кліренс Еліфору при визначенні дози.