Віакорам 14 мг/10 мг №30 таблетки

ІНСТРУКЦІЯ

для медичного застосування лікарського засобу

ВІАКОРАМ^® 3,5 мг/2,5 мг (VIACORAM^® 3,5 mg/2,5 mg)

ВІАКОРАМ^® 7 мг/5 мг (VIACORAM^® 7 mg/5 mg)

ВІАКОРАМ^® 14 мг/10 мг (VIACORAM^® 14 mg/10 mg)

Склад:

діючі  речовини: периндоприл, амлодипін;

ВІАКОРАМ^® 3,5 мг/2,5 мг

1 таблетка містить периндоприлу аргініну 3,5 мг (що відповідає 2,378 мг периндоприлу) та амлодипіну бесилату 3,4675 мг (що відповідає 2,5 мг амлодипіну);

ВІАКОРАМ^® 7 мг/5 мг

1 таблетка містить периндоприлу аргініну 7 мг (що відповідає 4,756 мг периндоприлу) та амлодипіну бесилату 6,935 мг (що відповідає 5 мг амлодипіну);

ВІАКОРАМ^® 14 мг/10 мг

1 таблетка містить периндоприлу аргініну 14 мг (що відповідає 9,512 мг периндоприлу) та амлодипіну бесилату 13,87 мг (що відповідає 10 мг амлодипіну).

допомiжнi речовини: лактози моногідрат, магнію стеарат, целюлоза мікрокристалічна, кремнію діоксид колоїдний безводний.

Лікарська форма. Таблетки.

Основні фізико-хімічні властивості:

ВІАКОРАМ^® 3,5 мг/2,5 мг: таблетка білого кольору, круглої форми.

ВІАКОРАМ^® 7 мг/5 мг: таблетка білого кольору, круглої форми, з тисненням з одного боку.

ВІАКОРАМ^® 14 мг/10 мг: таблетка білого кольору, круглої форми, з тисненням з одного боку та 14/10 з іншого.

Фармакотерапевтична  група. Засоби, що впливають на ренін-ангіотензинову систему. Інгібітори АПФ, комбінації. Інгібітори АПФ та блокатори кальцієвих каналів. Периндоприл та амлодипін.

Код АТХ C09B B04.

Фармакологiчнi властивості.

Фармакодинаміка.

Механізм дії

Віакорам^® поєднує два антигіпертензивних компоненти із взаємодоповнюючими механізмами контролю артеріального тиску у пацієнтів з есенціальною артеріальною гіпертензією: амлодипін належить до класу антагоністів кальцію, а периндоприл – до класу інгібіторів АПФ.

Комбінація вказаних речовин має адитивний антигіпертензивний ефект.

Фармакодинамічні ефекти

Периндоприл

Периндоприл – інгібітор ферменту, який перетворює ангіотензин І в ангіотензин ІІ (ангіотензинперетворювальний фермент - АПФ). Перетворювальний фермент, або кіназа, це екзопептидаза, яка робить можливим перетворення ангіотензину І у судинозвужувальний ангіотензин ІІ, а також спричиняє розпад вазодилататора брадикініну до неактивного гептапептиду. Інгібування АПФ призводить до зменшення концентрації ангіотензину ІІ у плазмі крові, що підвищує активність реніну у плазмі крові (за механізмом зворотного зв’язку) та знижує секрецію альдостерону. Оскільки АПФ інактивує брадикінін, інгібірування АПФ також призводить до підвищення активності циркулюючої та місцевої калікреїнкінінової системи (і таким чином також призводить до активації системи простагландинів). Цей механізм дії зумовлює зниження артеріального тиску інгібіторами АПФ і частково відповідає за появу деяких побічних ефектів (наприклад кашлю).

Периндоприл діє через свій активний метаболіт – периндоприлат. Інші ж метаболіти не демонструють активності у інгібуванні АПФ в експериментальних умовах.

Амлодипін

Амлодипін є інгібітором потоку іонів кальцію, що належить до групи дигідропіридинів (блокатор повільних кальцієвих каналів або антагоніст іонів кальцію) та гальмує трансмембранний потік іонів кальцію до клітин гладких м’язів міокарда та судин.

Механізм антигіпертензивної дії амлодипіну зумовлений прямою релаксуючою дією на гладку мускулатуру судин. Точний механізм, за допомогою якого амлодипін зменшує прояви стенокардії, повністю не визначено, але амлодипін зменшує загальну ішемію навантаження завдяки тому що:

-       розширює периферичні артеріоли і, таким чином, знижує загальний  периферичний опір (постнавантаження). Оскільки частота серцевих скорочень не змінюється, зниження навантаження на серце зменшує споживання енергії міокардом та його потребу у кисні;

-       частково сприяє розширенню головних коронарних артерій та коронарних артеріол як у незмінених, так і в ішемізованих зонах міокарда. Така дилатація збільшує надходження кисню до міокарда у хворих на вазоспастичну стенокардію (стенокардія Принцметала або варіантна стенокардія).

Клінічна ефективність та безпека

Периндоприл/амлодипін

У 8-тижневому мультицентровому рандомізованому подвійному сліпому плацебо-контрольованому факторіальному дослідженні з паралельними групами за участю 1581 пацієнта з артеріальною гіпертензією легкого та помірного ступеня застосування фіксованої комбінації периндоприл/амлодипін 3,5 мг/2,5 мг призвело до статистично і клінічно достовірного більшого зниження середнього САТ/ДАТ (22,0/13,6 мм рт. ст.) порівняно з плацебо (14,2/9,3 мм рт. ст.) або з монотерапією окремими складовими препарату: 3,5 мг периндоприлу (16,3/9,7 мм рт. ст.) та 2,5 мг амлодипіну (16,0/10,3 мм рт. ст.) (p < 0,001 для усіх порівнянь).

У 6-тижневому рандомізованому подвійному сліпому дослідженні з паралельними групами, що включало 837 пацієнтів з артеріальною гіпертензією легкого та помірного ступеня лікування комбінацією периндоприл/амлодипін 14 мг/10 мг призвело до зниження середнього АТ (САТ/ДАТ) на 22,8/15,4 мм рт. ст. порівняно з терапією 10 мг амлодипіну (18,8/12,9 мм рт. ст.) і 16 мг периндоприлу терт-бутиламіну (12,7/9,1 мм рт. ст.), що відповідає 20 мг периндоприлу аргініну. Лікування комбінацією периндоприл/амлодипін 14 мг/10 мг призвело до значного зниження САТ (p ≤ 0,0017)  і  ДАТ (p = 0,0005) та достовірно вищого рівня контролю АТ учасників (52 %)  порівняно з прийомом амлодипіну 10 мг (38 %, p ≤ 0,001) і периндоприлу тертбутиламіну 16 мг (27 %, p ≤ 0,001).

У 6-місячному мультицентровому рандомізованому подвійному сліпому активно контрольованому дослідженні 1774 пацієнти з артеріальною гіпертензією легкого та помірного ступеня  одержували або комбінацію периндоприл/амлодипін 3,5 мг/2,5 мг з підвищенням дози у разі необхідності до 7 мг/5 мг, 14 мг/10 мг і 14 мг/10 мг у комбінації з 1,5 мг індапаміду або валсартан/амлодипін (80 мг валсартану з підвищенням дози до 160 мг, далі комбінація валсартан/амлодипін по 160 мг/5 мг і 160 мг/10 мг).

Через 3 місяці лікування середне зниження САТ/ДАТ було клінічно і статистично більшим у групі препарату Віакорам^® (25,9/16,9 мм рт. ст.), аніж у групі комбінації валсартан/амлодипін (23,6/15,5 мм рт. ст.) (p < 0,001 для усіх порівнянь).Артеріальний тиск контролювався у 56,4 % пацієнтів, які приймали Віакорам^® порівняно з 49,0 % пацієнтів, що приймали валсартан/амлодипін (p = 0,002). Відсоток хворих, які відповіли на терапію становив 87,4 % vs 81,6 % відповідно (p < 0,001). Перевага лікування препаратом Віакорам^® над стратегією лікування комбінацією валсартан/амлодипін щодо зниження АТ та кількості пацієнтів, які відповіли на терапію, спостерігалася з 1-го місяця та зберігалася на кожному візиті до лікаря (до 6-го місяця). Ці результати було підтверджено під час цілодобового автоматичного моніторингу артеріального тиску (ABPM), який проводився у підгрупі 1029 пацієнтів. На 3-му та 6-му місяцях лікування добове зниження середнього САТ/ДАТ було більшим при застосуванні препарату Віакорам^® (15,5/9,4 мм рт. ст. та 17/10,4 мм рт. ст. відповідно) порівняно з комбінацією валсартан/амлодипін (12,7/8,0 мм рт. ст. та 14,7/9,2 мм рт. ст. відповідно) (p ≤ 0,001).

Протягом 8-місячного відкритого спостереження у 1554 пацієнтів профіль безпеки препарату Віакорам^® відповідав профілю безпеки периндоприлу й амлодипіну.

В 9-місячному мультицентровому рандомізованому подвійному сліпому активно контрольованому дослідженні за участю 3270 пацієнтів з артеріальною гіпертензією від помірного до тяжкого ступеня отримували або комбінацію периндоприл/амлодипін 3,5 мг/2,5 мг з поступовим підвищенням дози у разі необхідності до 7 мг/5 мг, 14 мг/5 мг і 14/10 мг, або комбінацію ірбесартан/гідрохлоротіазид (ірбесартан 150 мг, далі ірбесартан/гідрохлоротіазид 150 мг/12,5 мг, 300 мг/12,5 мг та 300 мг/25 мг). Відсоток пацієнтів з контрольованим АТ статистично достовірно зростав з кожним підвищенням дози фіксованої комбінації периндоприл/амлодипін у кожному звітному періоді до 6 місяців спостереження (p < 0,001 у періоді до 3 місяців та p ≤ 0,003 протягомперіоду до 6 місяців). Через 6 місяців лікування середнє зниження АТ було подібним як у пацієнтів, що приймали комбінацію периндоприл/амлодипін (22,0/10,1 мм рт. ст.), так і в групі комбінації ірбесартан/гідрохлоротіазид (22,5/9,6 мм рт. ст.) як для САТ (p = 0,116), так і ДАТ (p = 0,050).

У клінічних дослідженнях часто спостерігалися такі побічні реакції: запаморочення, кашель і набряк (див. розділ «Побічні реакції»). Побічні реакції, які спостерігалися під час клінічних досліджень, відповідали побічним реакціям, зазначеним у профілях безпеки монокомпонентів  ̶  периндоприлу й амлодипіну.

Фармакокінетика.

Швидкість та ступінь всмоктування периндоприлу та амлодипіну у складі препарату Віакорам^® суттєво не відрізняються від швидкості та ступеня всмоктування периндоприлу та амлодипіну при застосуванні окремо.

Периндоприл

Після перорального прийому периндоприл швидко всмоктується, максимальна концентрація досягається через 1 годину. Період напіввиведення периндоприлу з плазми крові становить 1 годину.

Периндоприл належить до проліків. До кровообігу потрапляє 27 % прийнятої дози периндоприлу у вигляді активного метаболіту периндоприлату. Крім активного периндоприлату, периндоприл утворює ще 5 неактивних метаболітів. Максимальна концентрація периндоприлату у плазмі крові досягається через 3-4 години.

Оскільки прийом їжі зменшує перетворення периндоприлу у периндоприлат, а отже, зменшується і його біодоступність, периндоприлу аргінін рекомендується приймати перорально у одноразовій добовій дозі вранці перед їдою.

Існує лінійний взаємозв’язок між дозою периндоприлу та його концентрацією у плазмі крові.

Об’єм розподілу незв’язаного периндоприлату становить приблизно 0,2 л/кг. Зв’язування периндоприлату з білками плазми складає 20 %, в основному з ангіотензинперетворювальним ферментом, і є дозозалежним.

Периндоприлат виводиться із сечею, період остаточного напіввиведення незв’язаної фракції становить приблизно 17 годин. Стан рівноваги досягається через 4 доби.

Амлодипін

При пероральному застосуванні у терапевтичних дозах амлодипін добре всмоктується і досягає максимальної концентрації у крові через 6-12 годин після прийому. Абсолютна біодоступність становить від 64 до 80 %. Об’єм розподілу становить приблизно 21 л/кг. Дослідження in vitro продемонстрували, що приблизно 97,5 % циркулюючого в крові амлодипіну зв’язується з білками плазми.

Прийом їжі не впливає на біодоступність амлодипіну.

Період напіввиведення амлодипіну із плазми крові становить приблизно 35-50 годин, що дає змогу призначати препарат один раз на добу. Амлодипін головним чином метаболізується у печінці з утворенням неактивних метаболітів. Із сечею виводиться 10 % амлодипіну у незміненому вигляді  та 60 % – у вигляді метаболітів.

Особливі групи пацієнтів

Пацієнти літнього віку

Час досягнення максимальної концентрації амлодипіну у плазмі крові у хворих літнього віку та молодших пацієнтів є однаковим. У пацієнтів літнього віку кліренс амлодипіну має тенденцію до зниження та, відповідно, збільшується показник AUC і період напіввиведення. У пацієнтів літнього віку ініціацію лікування та підвищення дози слід проводити з обережністю в залежності від функції нирок.Виведення периндоприлату зменшується у пацієнтів літньго віку. Перед підвищенням дози необхідно контролювати функцію нирок. Тому звичайне медичне спостереження буде включати моніторинг рівня креатиніну та калію.

Пацієнти з порушенням функції нирок

Пацієнтам з нирковою недостатністю помірного ступеня (кліренс креатиніну – 30-60 мл/хв) рекомендована початкова доза препарату Віакорам^® становить 3,5 мг/2,5 мг через день.

При порушенні функції нирок не спостерігається значних змін фармакокінетики амлодипіну. Амлодипін не виводиться шляхом діалізу.

Виведення периндоприлату уповільнюється у пацієнтів із серцевою або нирковою недостатністю.

Тому звичайне медичне спостереження буде включати моніторинг рівня креатиніну та калію. Пацієнти з порушенням функції печінки

Препарат слід призначати з обережністю. Існує дуже обмежена кількість клінічних даних щодо призначення амлодипіну пацієнтам із порушенням функції печінки. У пацієнтів із печінковою недостатністю кліренс амлодипіну знижується, це призводить до подовження періоду напіввиведення та підвищення показника AUC приблизно на 40-60 %.

Діалізний кліренс периндоприлату становить 70 мл/хв.

Фармакокінетика периндоприлу змінюється у хворих на цироз печінки: печінковий кліренс основної молекули знижується вдвічі. Однак кількість периндоприлату, що утворюється, не зменшується. Отже, таким хворим не потрібно підбирати дозу.

 

Клінічні характеристики.

Показання.

Есенціальна гіпертензія у дорослих.

Протипоказання.

-   Підвищена чутливість до діючих речовин, до інгібіторів АПФ, до похідних дигідропіридину або до будь-яких допоміжних речовин лікарського засобу;

-   ниркова недостатність тяжкого ступеня;

-   ангіоневротичний набряк в анамнезі, пов’язаний із попереднім лікуванням інгібіторами АПФ;

-   уроджений або ідіопатичний ангіоневротичний набряк;

-   вагітні або жінки, які планують завагітніти (див. розділ «Застосування у період вагітності або годування груддю»);

-   тяжка артеріальна гіпотензія;

-   шок, включаючи кардіогенний шок;

-   обструкція виходу з лівого шлуночка (наприклад стеноз аорти тяжкого ступеня);

-   серцева недостатність з нестабільною гемодинамікою після гострого інфаркту міокарда;

-   одночасне застосування з препаратами, що містять діючу речовину аліскірен, у пацієнтів з цукровим діабетом або нирковою недостатністю (швидкість клубочкової фільтрації < 60 мл/хв/1,73 м²);

-   екстракорпоральне лікування призводить до контакту крові з негативно зарядженими поверхнями;

-   значний двобічний стеноз ниркових артерій або стеноз артерії єдиної функціонуючої нирки.

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій.

Дані клінічних досліджень свідчать, що подвіна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС) шляхом одночасного прийому інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ або аліскірену асоціюється з високою частотою побічних реакцій, таких як гіпотензія, гіперкаліємія та зниження функції нирок (включаючи гостру ниркову недостатність), у порівнянні із застосуванням одного препарата, що впливає на РААС (див. розділи «Протипоказання» та «Особливості застосування»).

Лікарські засоби, що викликають гіперкаліємію.

Деякі лікарські засоби або терапевтичні
класи лікарських засобів можуть підвищувати ризик виникнення гіперкаліємії, а
саме: аліскірен, солі калію, калійзберігаючі діуретики, інгібітори АПФ,
антагоністи рецепторів ангіотензину ІІ, нестероїдні протизапальні засоби (НПЗЗ),
гепарини, імуносупресори, такі як циклоспорин або такролімус, триметоприм.
Одноч